Коли в Україні почалася реформа децентралізації, разом із новими громадами з’явилася й посада старости. Для багатьох мешканців сіл це слово звучало знайомо й по-домашньому, але за ним стояв цілком новий правовий зміст. Староста мав стати голосом маленьких населених пунктів у великій громаді. Чи вдалося це на практиці?
З погляду закону староста — посадова особа місцевого самоврядування. Його призначає рада громади за поданням голови, і він входить до виконавчого комітету. Староста представляє інтереси жителів свого округу, допомагає оформлювати документи, доносить проблеми села до керівництва громади, інформує людей про рішення ради. Формально — це місток між владою і мешканцями.
Але саме тут починається найцікавіше. Закон визначає функції старости, проте майже не дає йому реальних важелів впливу. Староста не розпоряджається бюджетом, не ухвалює рішень самостійно і часто залежить від доброї волі голови громади. У результаті в одних громадах староста стає активним представником людей, а в інших — лише передає папери й оголошення.
Багато що залежить і від особистості. Там, де староста добре знає мешканців, постійно спілкується з ними і наполегливо відстоює інтереси округу, посада працює. Там, де староста боїться конфліктів або не має підтримки, його роль зводиться до формальностей. Історія старост — це приклад того, як правова норма стикається з реальністю. Закон створив посаду, але наповнення її змістом лягло на самі громади. Чи стане староста справжнім захисником інтересів села, чи залишиться символічною фігурою — залежить не лише від законів, а й від того, наскільки громада готова вимагати свого голосу.
Коментарі